Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

половина міста – тисячі, а може, й десятки тисяч садгу щодня проходили через місце прощ, і в Чарлі вони викликали тільки нудьгу і бажання зачинитися у себе в комірчині й нікого не бачити.

Натомість з моїм іншим приятелем, Ніколаєм, сталася цілком інша відміна. Він, навпаки, з головою занурився у життя містечка. Його захоплювало все, а найбільше, вочевидь, його наснажувало те, що він в Індії. Вони з Наташею блукали цілими днями від храму до храму, від одної священної купелі до іншої, захоплено беручи участь у всіх обрядах і церемоніях, і поверталися назад, у наш дворик, де ми вчотирьох зупинилися у дешевих номерах (я замешкав у цілком пристойному садочку біля готелю), обвішані квітковими гірляндами, з чолами, помазаними кольоровими фарбами – жовтою, білою, червоною… Вони були піднесені й радісні, від них віяло спокоєм і щастям, і я радів, що Ніколай знайшов у цьому містечку себе. По деякім часі, щоправда, я зрозумів, що між молодою парою почалися незрозумілі мені шамотня і тяганина, схожі на вовтузіння цуциків у коробці. Придивившись до них уважніше, я втямив, що насправді щасливим у цьому місці був тільки Ніколай, тоді як Наташа, слідом за Чарлі, стала почувати себе дедалі більш дискомфортно у нашому затишному готелику, і я відчував, як їй уже не терпиться залишити це місце з настирливою атмосферою духовності, де всі й кожен намагаються затягти тебе у свій храм. Дуже скоро між моїми друзями стали виникати сварки. Вони дедалі частіше виходили гуляти в місто окремо одне від одного. Наташа, залишаючись на самоті й гадаючи, що її ніхто не бачить, тихенько діставала паку сигарет, палила і плакала.

Вони почали сваритися по ночах, ці сварки могли тривати і годину, і дві – я не витримував і тихо йшов собі геть із двору шукати притулку десь на вулиці. Адже тут, у цьому селі, я почував себе скрізь як удома. На ранок я бачив, як власник готелю шпетив Ніколая за нічний шарварок – він турбував інших мешканців готелю, і ті стали скаржитися на нього.

Після чергової гучної сварки я побачив, як Ніколай рішучим кроком пішов із готелю. Мені закортіло подивитися, що він збирається робити. Він пішов до храму, куди часто удвох із Наташею вони приходили на обід, і довго-довго про щось розмовляв із одним монахом – смаглявим, повнощоким і блискучим від ситості й щастя індусом у рожевих шатах, по яких я вже навчився упізнавати постійних мешканців храмів. Поговоривши, Ніколай, зраділий і заспокоєний, пішов до перукарні – то були пара крісел і дзеркало під деревом неподалік храму, улюблене місце місцевих нероб, які збиралися там, аби побазікати з перукарем, жуючи бетель та посьорбуючи чай з молоком. Там Ніколай сказав лише одне слово: «Шикха![41]» – і перукар перепитав його. Коли Ніколай підтвердив своє рішення: «Шикха!» – твердо повторив він, – чоловіки, що сиділи навпочіпки з паперовими горнятками молочного чаю в руках, схвально загули: «Радге-Радге![42]» Перукар, не приховуючи посмішки, швидко зістриг довгі кучері Ніколая, і синява, бліда шкіра засвітила з-під волосся. Під жарти місцевих Ніколай роздивився за допомоги двох дзеркал маленький хвостик на потилиці – особливу відмітину, яку носили тут на стрижених головах монахи, – і, розрахувавшись, пішов назад, до Наташі. Дорогою він купив собі монашу одежу й тихцем, аби не показуватись на очі перехожих, за рогом переодягнувся у неї, склавши стару одежину в клунок.

Я з цікавістю послідував за ним, передчуваючи чергову сцену. Наташа сиділа у внутрішньому дворику готелю. Наперекір усім проханням Ніколая й управителя готелю вдягти щось на себе, аби не турбувати своїм відвертим виглядом монахів, вона вдягла свою найвідкритішу майку й короткі шорти. Наташа сиділа за літнім столиком у тіні кадамбового дерева, малювала нігті. Коли вона побачила Ніколая стриженим, лице у неї витягнулося, руки з недомальованими нігтями опустилися, і я відчув, як зловтішно усміхнувся Ніколай.

– Все, – сказав він Наташі. – Я зробив це.

– Ти не можеш мене так кинути тут.

– Ти сама хотіла цього. Я більше не тримаю тебе.

– Забери мене з цієї країни, ти чуєш мене? – уже кричала Наташа.

Я трохи навчився розуміти їхню балачку, решту міг уже додумати сам. То була така вражаюча сцена, що мені, при тому, що й я побачив на своєму житті вже чимало, захотілося залізти під стіл, що вже казати про маленького індуса з рецепції готелю, який приходив кілька разів, прохаючи неспокійних гостей втихомиритися, нагадуючи їм про те, що вони перебувають у святому місці.

Наташа грякнула дверима перед носом у Ніколая, залишивши того стояти на вулиці з поголеною головою. Ніколай, одягнутий у білі тканини, не довго сумуючи, пішов кудись на прогулянку в місто, вочевидь, аби відчути себе частиною нового суспільства, яке він, здається, збирався поповнити. Я ще якийсь час пробув під столом, упевнюючись, що буря минулася, і теж спокійно потрюхикав собі на прогулянку, шукаючи, чого б такого смачненького можна було б де вхопити.

Я пішов у нижнє місто, туди, де було менше храмів, а більше простих домів. Приваблений запахами осель, я забігав то в одні ворота, то в інші, насолоджуючись затишком обійсть, де сохла постіль, гралася дітвора, де поралися біля кухонь жінки. Раптом, забігши в один із таких закапелків, я зупинився просто посеред подвір’я і як був із піднятою лапою в повітрі, так і завмер. До носа мого долетів незвичний аромат. Так пахли всі людські житла, але цей запах був винятковим. Пахло пряженим маслом і хлібом, а ще – якимись прянощами: жасмином, сандалом, а ще – гарячою глиною й шовком. Чувся голос старої жінки, що наспівувала просту пісеньку. Та пісня ранила мене в саме серце. Я зупинився. У дворі бігало кілька дітей. Хміль обплітав внутрішні стіни старого подвір’я. Великі глеки та колеса від воза стояли, порозпихувані по закутах, прихилені до стін. Я озирався навколо. Було хмарно. Над долиною стояла паволока і накрапав легенький дощ. Світло в той момент було особливим. Я вертівся навколо, й садно на серці нило і нило – щем та розпука огорнули моє єство з такою силою, наче я потрапив у міцну пастку, з якої мені більше несила вибратися. Все, що я бачив навколо, було мені знайомим, але, водночас, далеким і недосяжним. Біль втрати прохромив мене, тільки звук того старого жіночого голосу, що співав собі щось на кухні, давав якусь надію. Я присів посеред двору і, задерши морду до білого неба, затягнув пісню.